Болехів етнографічно близький до Бойківщини. Територія ця була заселена з давніх часів, про що яскраво свідчать знахідки знарядь праці доби бронзи. За часів Київської Русі тут, мабуть, існувало давньоруське поселення. У Галицько-Волинському літопису за 1238—1239 pp. згадується, що один з претендентів на га­лицький престол під натиском князя Данила Романовича «утік до Угрів дорогою, що нею йдеться до Борсукового Долу, прибув до бані, що зветься Родна, а звідти пішов до Угрів». У топонімах околиць Болехова, який здавна славився соляними джерелами, донині збереглися назви Баня й Борсуків ліс. Згодом, на лівому березі річки Сукілі, поблизу Бані, з'явилось волоське поселення. Український джерело­знавець та історіограф А. Петрушевич пов'язує його виникнення з волоською мігра­цією за часів Галицько-Волинського князівства. Інші ж дослідники (Калужницький і Кадлець) схильні вважати, що Болехів Волоський засновано в другій половині XIV ст., тобто після загарбання цієї території польськими королями.

Є кілька версій про походження назви міста, в т. ч. найбільш поширена від слова «волохи»: Волохів—Болехів. Перша письмова згадка про «болехівські землі» належить до 1371 року.

З XV ст. в історичних джерелах ідеться про Болехів, як поселення, що утво­рилося з двох сіл — Болехова Волоського й Болехова Руського, розташованого на правому березі річки Сукілі. Економічний розвиток Болехова зумовлювався певною мірою наявністю тут покладів солі.

1546 року в Болехові, на Старій Бані, спорудили перше підприємство — соле­варню. Тоді ж зведено дерев'яні укріплення. Все це дощенту знищили татари 1562 року. Місце, де стояло укріплене дворище власниці солеварні Амалії Гросовської, досі відоме під назвою Гросівка. У другій половині XVI ст. болехівські села пере­ходять до посесора Миколи Гедзінського, який прибув сюди з Польщі разом з обо­зом осадників. Він відбудовує солеварню, зводить замок, два костьоли — для шляхти і простолюдинів. Один з костьолів будували з каменю, укріплювали як фортецю, він мав таємні підземні ходи, що вели до замку.

Завдяки розвитку торгівлі й ремесла в XVII ст. Болехову надано право міста. Він стає одним з військово-опорних пунктів шляхти на Прикарпатті. Посилюється феодальна експлуатація місцевого населення, яке здавна займалося рільництвом, тваринництвом та дрібним кустарним виробництвом. Посесори примушували селян працювати в будні й свята. Відомий випадок, коли навіть під час небезпеки татарського нападу наказали сіяти, волочити. і

Серед різних категорій поневоленого населення у селах Болехівської жупи, які належали Гедзінським, були комірники, загородники. Володіючи на правах спадщини частиною шляхетського Болехова, передмістям, соляною банею і селом Руським Болеховом, Гедзінські одержували щорічно 27 тис. злотих доходу.

Зручне економіко-географічне положення Болехова при головному прикарпат­ському тракті сприяло тому, що вже у другій половині XVII ст. почала швидко-розвиватися торгівля. Тутешні купці підтримують торговельні зв'язки з багатьма містами, перепродують худобу, продають сіль, шкіру та інші товари. Болехів стає центром, де зосереджуються лихварі, орендарі, шляхта та інші експлуататори.

Культурне життя Болехова в ці часи обмежувалося хіба що діяльністю церков­ного братства, заснованого в XVII ст., яке в зв'язку з переслідуванням право­слав'я і посиленням уніатства, дедалі більше втрачало свої колишні функції і вже у першій чверті XVIII ст. обмежувалося справами церковних обрядів.

У першій половині XVIII ст. в околицях, прилеглих до Болехова, діяв загін опришків Івана Довбуша, брата прославленого Олекси, про якого на Болехівщині побутує безліч легенд, пісень і переказів. Але найбільш відомим і вдалим походом опришків на Болехів був похід Івана Бойчука, що стався в ніч на 6 липня 1759 року. В день ярмарку загін Бойчука в складі близько ЗО чоловік напав на місто. Опришки спалили частину будинків знаті, забрали майно, коштовності і роз­дали біднякам.

Панування Гедзінських у Болехові закінчилось на початку XVIII ст. Зобра­ження на гербі міста, а також інші джерела свідчать, що право власності на окремі частини Болехова мали шляхетські роди Любомирських, Понятовських, Потоцьких та ін. В 1772 році Болехів разом з іншими землями Східної Галичини загарбала Австрія. 1789 року Йоахім Потоцький був змушений передати свої навколишні землі, в т. ч. частину Болехова разом з солеварнею, австрійському урядові, який монополізував тут солеваріння. Здійснюючи колонізаторську політику, австрій­ський уряд у 1783—1784 pp. розмістив у Болехові значну групу німецьких посе­ленців. І досі збереглися назви Колонія і Новий Вавілон.

Великі земельні масиви, зокрема ліси, стали державними. 1820 року налічу­валося 168 моргів домініальних, 65 моргів вільних і 4482 морги селянських земель. Селяни виконували панщинні повинності, сплачували чинш і натуральний оброк. Лише від 135 селянських дворів Руського Болехова надходило 364 флорини та 36 крейцерів чиншу, 126 цнт вівса, 117 ліктів пряжі з панського льону і конопель. Тяглові селяни відробляли 4082 дні і піші 2843 дні панщини. А ще у всьому Болехові налічувалося 34 халупники, які сплачували лише грошовий чинш по одному флорину на рік. Після скасування панщини жителі болехівських передмість не одержали в достатній кількості землі. Порівняно з 1820 роком у 1862 році хлібороби мали не набагато більше — всього 5453 австрійські морги.

Коли Галичину захопила Австрія, Болехів втратив значення торгового містеч­ка. На початку XIX ст. у ньому розвивається кустарна промисловість; створюються майстерні по виготовленню цвяхів і гаків, полотна, дубління шкіри. Тут побудували цегельню, пивоварню, вуглярню, млин, миловарню.

У другій половині XIX ст. населення Болехова, незважаючи на важкі умови життя та ряд епідемій холери, зростало. У місті налічува­лося 346 будинків і 3796 жителів, з присілками — 7189 чоловік.

Розвиток капіталізму, що посилився після реформи 1848 року, позначився й на Болехові. Виникають промислові підприємства: неве­личкий нафтопереробний завод, сірникова фабрика, фабрика оцту, паро­вий млин, олійниці тощо. Цьому сприяла залізниця, яка стала до ладу 1873 року. В 70-х роках XIX ст. у Болехові розміщується дирекція дер­жавних лісів та майна, яка засновує школу лісівництва. Тоді ж було закладено міський парк-дендрарій з рідкісних порід дерев, що частково зберігся й донині. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Болехові відкриваються нові підприємства: деревообробний і цегельний заводи.

Австрійський уряд не приділяв належної уваги поширенню освіти і культури серед місцевого населення. Розвиток шкільної справи свідчив про колонізаторську політику властей: 1789 року в місті вже існувала школа, але тільки для дітей колоністів. Навчання в навчальних закла­дах, створених пізніше, здійснювалося німецькою і польською мовами. Соціальний і національний гніт корінного українського населення поро­джував гнівний протест. 30 жовтня 1848 року від Болехівської ради надійшла заява до Головної руської ради, підписана представниками 22-х селянських громад, які вимагали опротестування розпорядження губер­натора про запровадження в гімназіях навчання польською мовою. На початку XX ст. були спроби організувати в місті міщанські клуби, бібліотеки й читальні, різко розмежовані за національною приналеж­ністю їх членів.

З історією Болехова тісно пов'язані імена видатних людей, які народилися, проживали або тимчасово зупинялися в місті. До них насам­перед належить Н. І. Кобринська (1855—1920) — відома українська пись­менниця і громадський діяч, організатор жіночого руху на Прикарпатті. Вона переїхала до Болехова восени 1884 року і прожила тут понад 30 років — майже все своє творче життя. Чимало творів Н. І. Кобрин­ської тематично пов'язані з Болеховом і його околицями, а саме: «Купецька дитина», цикл «Воєнні новели», казки. У Болехові письменниця підготувала до друку жіночий альманах «Перший вінок», на сторінках якого опуб­лікувала перші вірші Лесі Українки та твори її матері Олени Пчілки. Н. І. Кобринська померла від тифу 22 січня 1920 року, похована в Болехові на Волоському кладовищі. В день 40-річчя з дня її смерті у місцевій бібліотеці відкрили літературно-меморіальну кімнату письменниці, яка тепер є складовою частиною народного краєзнавчого музею. Ім'ям Н. І. Кобринської названо одну з вулиць міста.

У Болехові в 1884—1888 pp. частим гостем був Іван Франко, зокрема, він гостю­вав у свого друга, відомого видавця В. Лукича (В. Л. Левицького). Згодом, після переїзду Н. І. Кобринської до Болехова, коло знайомих Франка в місті розширює­ться. Він бував тут по декілька разів на рік разом з дружиною і сином Андрієм. Український географ Г. Величко, родич Н. І. Кобринської, у своїх спогадах пише, що Франко «почасти був своєю людиною у Болехові». В Болехові проживає ста­ренька племінниця письменника — Р. О. Бабляк. Спільні справи єднали Н. І. Кобринську з О. Ю. Кобилянською, яка часто відвідувала Болехів у 90-х роках XIX століття.

Перебуваючи на жіночому вічі в Стрию, у 1891 році до Болехова завітала Є. І. Ярошинська. Сюди у 90-х роках навідувався чеський етнограф Франтішек Ржегорж, який робив етнографічні дослідження в околицях Стрия та Болехова, зокрема, вивчав залишки патріархальних родин у с Тисові. Деякий час працював у Болехові відомий український письменник Д. Я. Лукіянович. Він залишив ці­каві спогади про розмови з І. Франком та Ф. Ржегоржем, в яких вони засуджували існуючий суспільний лад.

Як політичний емігрант з царської Росії перед першою світовою війною в Боле­хові перебував український скульптор М. О. Гаврилко, автор відомого проекту пам'ятника Т. Г. Шевченку для Києва. Навесні 1911 року болехівці мали можли­вість дивитися Гуцульський театр Г. М. Хоткевича, що гастролював по містах і селах Галичини. Досить часто бували у Болехові М. І. Павлик, його сестра Ганна та інші діячі, які гостювали у Н. Кобринської або вивчали місцевий фольклор. Наприкінці XIX і на початку XX ст. уславилися своєю майстерністю болехівські різьбярі по дереву. Стали відомими В. Василевський, І. А. Чміль. Син останнього В. І. Чміль нині майстер художнього цеху меблевого комбінату.

Під час першої світової війни місто дуже потерпіло. Почалася мобілізація до австро-угорської армії — і одразу ж нестало робочої сили. Деякі підприємства в місті закрилися, посівні площі скоротилися наполовину, лютував голод. Восени 1914 року Болехів зайняли російські війська, місто перетворилося на арену жорстоких боїв між російською та австро-угорською арміями, які точились аж до 15 червня 1915 року. Болехову було завдано великих збитків. Частина його зазнала руйну­вань від артилерійських обстрілів; чимало будинків і підприємств, у т. ч. лісопильний завод, було спалено.

Між російськими солдатами і місцевим населенням встановлювалися дружні відносини. Багато жителів йшло добровільно в російську армію, щоб взяти участь у війні проти Австро-Угорщини. У червні 1915 року до міста повернулися австрій­ські війська. Почалися жорстокі репресії. У зв'язках з російським генеральним штабом було безпідставно звинувачено письменницю Н. Кобринську.

Звістка про революційні події, які розгорнулися в Росії у жовтні 1917 року, дуже швидко поширилася в місті. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції справила значний вплив на трудящих Болехова. Дії робітників стали більш організованими і наступальними. Особливою гостротою відзначався перший у Болехові страйк солеварів, що розпочався 26 серпня 1918 року.

Трудящі міста активно виступали проти уряду ЗУНР, який тримався тут з лис­топада 1918 по травень 1919 року, а згодом—і проти польських окупантів. У серпні 1920 року розвідувальні загони українського Червоного козацтва під командою В. М. Примакова, переслідуючи білополяків, підійшли до Болехова. Але частинам Червоної Армії довелося тоді відступити. Восени 1920 року окупанти запровадили жорстокий режим терору, класового й національного гноблення.

Місцеве населення не зносило безправ'я. 1920 року в Болехові виникають перші робітничі організації. На лісопильному заводі фірми «Гріфель» було створено проф­спілкову організацію, нею керував комітет на чолі з Є. В. Андрусишиним. Тоді ж прийнято резолюцію, в якій робітники під загрозою страйку настійно вимагали ство­рити робітничі ради. Хоч поліція вдалася до арештів, вони продовжу­вали боротьбу. Зростала профспілка: наприкінці травня 1921 року в ній налічувалося 32 члени, а в кінці 1921 року — до 150 чоловік. У лютому 1921 року в Болехові вже діяла організація КПСГ. Комуністи очолили революційну боротьбу трудящих. Населення міста часто бой­котувало заходи окупантів: перепис населення 1921 року, вибори 1922 року. Лише 20 проц. виборців взяли тоді участь у голосуванні.

Під керівництвом комуністів революційні виступи трудящих Болехова стають більш організованими. Робітники розгортають страйкову боротьбу. Напередодні травневих свят 1921 року розпочався страйк на лісопильному заводі. Він закінчився 4 травня, коли власник підприємства погодився скоротити робочий день з 10 до 8 годин. 15 січня 1923 року робітники лісопильного заводу знову застрайкували — відмовилися працювати близько 200 чоловік . 26 січня припинили роботу 185 шкі­ряників кустарних підприємств міста. І деревообробники, і шкіряники добилися підвищення заробітної плати. Але страйкуючі не обмежувалися економічними вимо­гами. Боротьба набирала політичного характеру. 23 лютого 1925 року у Болехові відбувся мітинг, учасники якого засуджували безправне становище українського населення в Польщі. У мітингу взяли участь близько 600 чоловік. Болехівський комітет КПЗУ зміцнював зв'язки з масами й поповнювався новими членами. У ве­ресні 1926 року в Болехові діяли 4 осередки КПЗУ, а 1927 року їх було вже 5. Під впливом комуністів перебували деревообробники, шкіряники й біднота навко­лишніх сіл.

Страйковий рух набув особливого розвитку в липні 1928 року, коли почас­тішали виступи робітників на підприємствах. У цей час робітничий клас і кількісно становив значну силу в Болехові — з 9017 мешканців близько 2300 були робітни­ками, а 1300 з них працювали в лісопильній та деревообробній промисловості.

Наступний період революційної боротьби трудящих Болехова співпав з світо­вою економічною кризою 1929—1933 pp. Виступи трудящих мали різні форми: розповсюдження листівок, демонстрації, страйки тощо. До лав борців стають нові соціальні прошарки. Напередодні 1 Травня 1931 року в місті були розповсюджені комуністичні відозви і майоріли червоні полотнища із закликами до боротьби проти експлуататорів. За ініціативою КПЗУ у Болехові цього ж року проходила велика демонстрація трудящих, одним з організаторів якої був В. М. Витвицький. У 1932 році з'явилося два транспаранти на честь свята «Трьох Л» (Леніна, Лібкнехта, Люксембург). Тоді ж розкидано 94 листівки з текстом: «Честь пам'яті героя револю­ції Леніна, який довів селянські маси до перемоги», а також листівки МОДРу із закликом до боротьби проти фашистського терору та проти підготовки війни з Ра­дянським Союзом. На посилення міжнародної реакції, зокрема на захоплення фа­шистами влади в Німеччині, робітники Болехова в лютому 1933 року відповіли страйком.

До активної революційної боротьби приєднується і шкільна молодь. У народ­ній чоловічій школі 1932 року було створено нелегальну піонерську організацію, яка перебувала під впливом КПЗУ. Тут часто з'являлися комуністичні написи, а 19 травня 1933 року в партах учнів було знайдено комуністичні листівки. За вка­зівкою поліції з шкіл було виключено 25 учнів, переважно дітей робітників. На знак протесту міський комітет Комуністичної Спілки Молоді Західної України закликав шкільну молодь боротися проти знущання над дітьми трудящих і запро­понував відповісти загальним страйком у всіх школах, якщо виключених учнів не буде допущено до навчання.

І в наступні роки не припиняється боротьба на підприємствах Болехова. У ве­ресні 1935 року розповсюджено листівки із закликом бойкотувати вибори до сейму й сенату; в травні 1936 року вибухнув страйк у 22 шкіряних майстернях. У 1935—1936 pp. якийсь час поряд з місцевим комітетом діє районний комітет КПЗУ. Вони часто влаштовують збори і конференції, де роз­глядаються питання організації страйків, розповсюдження комуністич­ної літератури, роботи місцевого осередку МОДРу, способи допомоги республіканській Іспанії, використання легальних форм класової бороть­би тощо.

В історію Болехова увійшли імена багатьох комуністів, борців за кращу долю трудящих. Серед них слід назвати М. В. Гутака, В. М. Витвицького, який проводив комуністичну агітацію, розповсюджував літе­ратуру, організовував страйки, і його однодумця М. П. Дубляника. Важливі доручення виконував П. М. Маланій, нині майстер меблевого комбінату. Деяких з них багато разів ув'язнювали, а В. М. Витвицький назавжди позбувся здоров'я у фашистських катівнях Берези Картузької.

Через проникнення в середовище революційних борців поліцейських агентів, внаслідок переслідувань з боку властей, обшуків та арештів комуністичні організації в другій половині 30-х років зазнають відчутних втрат. Але навіть за умов розпуску КПЗУ в липні 1938 року революційна діяльність не припинилась. У серпні, вересні й грудні 1938, а також у січні й лютому 1939 року знову страйку­вали робітники багатьох болехівських підприємств.

На кінець 30-х років Болехів залишався містечком з дрібною напівкустарною промисловістю. Поряд з підприємствами, такими, як лісозавод, де працювало понад 400 робітників, у Болехові 1938 року зареєстровано 7 бондарень, 19 майстерень вичинки шкіри, де налічувалось 140 робітників, 3 кушнірські майстерні, 2 гончарні з 7 робітниками. Кожен ремісник ще володів земельною ділянкою від 2 до 5 моргів землі. 1935 року в Болехові проживало 10 735 мешканців. Яку увагу приділяла панська Польща питанням поширення культури серед українського населення, свідчать такі факти. У 1923 році бібліотека читальні «Просвіти», організована ще 1910 року, мала лише 423 книги. А через 12 років у трьох читальнях було близько 800 книг. Сумну картину являли й інші ділянки громадського життя.

19 вересня 1939 року трудове населення Болехова радісно зустрічало воїнів 72-ї Туркестанської Червонопрапорної дивізії Червоної Армії. На міській площі відбувся 3-тисячний мітинг. Від імені трудящих на ньому виступили робітники, які щиро дякували Комуністичній партії і Радянському урядові за братню допомогу. Після визволення життя швидко налагоджувалося, було створено тимчасове управ­ління, яке запровадило в місті революційний порядок. Всі промислові підприєм­ства взято під охорону народної міліції. У грудні, після здійснення нового адміні­стративного поділу, тут розгорнули свою діяльність районні організації. Коли ж обрали міську Раду депутатів трудящих, тимчасове управління припинило роботу. Першим головою міської Ради став І. О. Власенко.

Почалося господарське й культурне будівництво. На базі кількох кустарних підприємств створено шкірзавод та промартілі «Перемога» і «22-річчя Червоної Армії», завершено часткову реконструкцію соляного, цегельного та нафтоперероб­ного заводів. Робітники сільзаводу зустріли 23-і роковини Жовтня виконанням виробничого плану на 121 проц., вони були ініціаторами руху за зниження собівар­тості продукції. їх підтримали й інші підприємства. В місті відкрилися нові культ­освітні заклади: в листопаді 1939 року запрацювали дві семирічні та чотири почат­кові школи, а з вересня 1940 року — клуб, кінотеатр, бібліотека. З січня 1940 року 27 медичних працівників районної лікарні обслуговували населення, яке раніше не мало безплатної медичної допомоги.

Коли Болехів опинився під чоботом німецько-фашистських окупантів (липень 1941 року), почався жорстокий терор і репресії проти радянських людей. Гітлерівці та їх прислужники вишукували тих, хто в свій час вітав перемогу Радянської влади у місті і брав участь у соціалістичних перетвореннях. Протягом 1941 —1943 pp. окупанти знищили 4230 чоловік і вивезли на каторжні роботи до Німеччини з Болехова і навколишніх сіл 437 чоловік. Вони завдали місту величезної шкоди: майже повністю було зруйновано його центральну частину, а також лісозавод, ліспромгосп, нафтопереробне підприємство. Партійні і радянські активісти, що залишилися на тимчасово окупованій території, пішли в глибоке підпілля. В умовах постійних переслідувань вони вели серед трудящих антифашистську агітацію, вселяли у них віру в неминучу поразку ворога. То була боротьба не на життя, а на смерть. В цій боротьбі полягли депутат Верховної Ради Української РСР М. І. Капець, депутат обласної Ради депутатів трудящих Т. М. Лопачук, комсомольці Й. М. Дуплеца, В. Й. Малендевич, всього біля 500 чоловік.

З болехівськими підпільниками підтримувала постійний зв'язок львівська організація «Народна гвардія» імені Івана Франка. її члени В. Н. Сергованцев, Д. Є. Цибрух, Є. Перебийніс возили в Болехів газети й листівки, виконували різні завдання керівного центру. В лютому 1944 року після арешту у Львові ряду народно-гвардійців В. Н. Сергованцев переховувався у Болехові, де й перебував до приходу Червоної Армії. Звідти він часто їздив до Львова за газетами й листівками, які розповсюджував у місті.

Радянські патріоти докладали чимало зусиль, щоб зберегти народне добро, не допустити його знищення або вивезення окупантами. Під час відступу фашистів робітники деревообробного заводу закопали в землю та зберегли верстати, різні деталі і повернули їх підприємству зразу після визволення міста. Лише В. М. Ло­пачук, нині робітник лісокомбінату, заховав від гітлерівців 31 механічну пилу.

б серпня 1944 року підрозділи військ 4-го Українського фронту визволили Бо­лехів від фашистів. У боях за переправу через річку Свічу відзначився 835-й стрі­лецький полк під командуванням Героя Радянського Союзу підполковника В. П. Левченка. Незважаючи на дуже складні умови бою, полк першим форсував річку і забезпечив переправу іншим частинам. Серед тих, хто визволяв рідне місто, були його нинішні жителі І. Г. Ковальчук, Т. Д. Лукін, подружжя Лендів, а також по­чесний громадянин Болехова полковник у відставці А. К. Айрапетян, якому при­своєно це звання в день 25-річного ювілею визволення міста від фашистів.

Близько 300 чоловік з Болехова брали участь у Великій Вітчизняній війні.

Чорні діла фашистів певний час після їх вигнання продовжували оунівські бандити, які намагалися перешкодити відновленню Радянської влади, тероризували населення. Від їх рук загинуло багато радянських та партійних активістів.

Керовані комуністами, трудящі налагоджували роботу підприємств та установ міста. Зростали партійні організації, особливо за рахунок місцевого населення. Одним з перших великих первинних осередків була партійна організація дерево­ обробного комбінату. Протягом двох-трьох років почали працювати партійні орга­ нізації шкірзаводу, автобази, сільзаводу, меблевої фабрики і цегельного заводу. Зростання кількості партійних організацій і комуністів міста видно з таких даних. У 1945 році в місті було 5 парторганізацій і 42 комуністи, в 1950 — відповідно 13 і 123, а 1955—17 і 160, в 1960 — 19 і 290.

Директорами заводів, електростанцій, млинів та інших промислових підпри­ємств призначалися місцеві жителі.

Відбудовуючи зруйноване господарство, трудящі міста переборювали великі труднощі. Але завдяки самовідданій праці робітників уже в перші дні після визво­лення стали випускати продукцію цехи деревообробного комбінату: лісопильний, бондарний, деревообробний. Підприємство мало всього декілька верстатів для рі­зання клепки, циркулярну й маятникову пили та пилорами. Роботу переважно виконували вручну. 1944 року колектив ДОКу налічував близько 350 чоловік, в т. ч. 12 інженерно-технічних працівників, з яких лише один мав вищу освіту. Валова продукція за цей рік обчислювалась лише 20 тис. карбованців.

У цей важкий для підприємства час на постійну роботу до Болехова приїхав колишній командир 5-го батальйону Житомирської партизанської дивізії М. П. Гордєєв, який став директором деревообробного заводу. Але його життя обірвала бан­дитська куля.

В перші роки визволення створюється багато підприємств, які згодом укрупнюються або реорганізуються. Там, де раніше був нафтоперегінний завод, збуду­вали лісотарний, де стояв млин на річці Млинівці, спорудили обозне підприємство. Поблизу вокзалу працювала деревообробна артіль. У процесі поступового об'єд­нання лісотарного заводу, ДОКу, ліспромкомбінату в 1959 році виникає лісоком­бінат. На місці обозного заводу з 1952 року працює меблева фабрика, яка стала в 1967 році комбінатом.

Серед інших підприємств, що характеризували післявоєнний рівень промис­ловості, слід назвати такі, де виробляли шкіру, сіль, цеглу, черепицю. Вони також поступово налагоджували роботу; вирішувалась проблема кадрів, технічного осна­щення. Наприклад, на шкірзаводі в цей час відчувалася нестача спеціалістів, бра­кувало відповідного обладнання. Досить сказати, що із 150 робітників та інженерно-технічних працівників лише троє мали середню спеціальну освіту, а в цехах було всього кілька застарілих машин. З часом виробництво зросло, і вже 1948 року завод випустив продукції на 50 тис. карбованців.

У такому ж становищі опинився і цегельний завод. В перші післявоєнні роки він виготовляв близько 800 тис. штук цегли і 1,5 тис. штук черепиці. Підприємство мало лише прес для формування цегли, кільцеву й напольну печі та сушильний сарай, всі роботи виконувалися вручну. За роки післявоєнних п'ятирічок завод розширився: побудували новий формувальний цех, локомобільну електростанцію, блок тунельних сушилок на 6 відділів, а також механізували видобуток глини, завдяки чому виробництво цегли зросло на кілька мільйонів штук щороку.

Дальшого розвитку набула промисловість міста за роки семирічки і восьмої п'ятирічки. Це стало особливо помітно на прикладі таких підприємств, як лісоком­бінат, де нині працює майже 3 тис. чоловік, в т. ч. 44 інженери та 120 спеціалістів з середньою освітою. Тепер це велике механізоване підприємство, що має в своєму складі 5 цехів, лісодільницю і 7 лісництв. На лісокомбінаті випускають близько 50 видів різної продукції. Це, насамперед, сучасні меблі: шафи, крісла, дивани, столи, серванти. З 1969 року почався випуск спеціального гарнітуру «Галичанка». Вартість товарної продукції підприємства за 1968 рік становила 7314 тис. крб., а лише за 11 місяців 1969 року — 7676 тис. крб. Напередодні 100-річного ювілею В. І. Леніна комбінат виступив ініціатором дострокового виконання й перевико­нання планів п'ятирічки підприємствами області.

У здійснення виробничих планів лісокомбінату гідний вклад зробили раціона­лізатори. Тільки в 1963 році впроваджено у виробництво 80 раціоналізаторських пропозицій з економічним ефектом майже 70 тис. крб. Один з кращих раціо­налізаторів— слюсар І. С Павлович — сконструював циліндричну фрезу, що успішно застосовується в одному з процесів виробництва меблів. Званням заслуженого раціоналізатора республіки удостоєно головного механіка лісокомбінату Г. С. Дворка.

Трудівники підприємства мають всі умови для культурного дозвілля: працює бібліотека, літня естрада, є спортивні майданчики тощо. Завершено будівництво дитячого комбінату на 140 місць. Дружні відносини підтримує колектив лісокомбі­нату з колгоспом «Перемога» сусіднього села Міжріччя. Він шефствує над цим гос­подарством, допомагає йому ремонтувати сільськогосподарські знаряддя, викону­вати інші роботи.

За останні роки значно розвинулися й інші підприємства Болехова. Найбільш характерною рисою їх якісного зростання є механізація виробничих процесів. На найстарішому підприємстві міста — сільзаводі — її повністю завершено. Завдяки цьому тут виварюють щороку в середньому по 13,1 і розфасовують по 8,8 тис. тонн солі.

В результаті механізації виробничих процесів, здійснених заводоуправлінням будівельних матеріалів, завод випускає щороку понад 20 млн. штук цегли і близько 4 млн. штук дренажних трубок.

Новим стало технічне обладнання шкірзаводу. Виробничі процеси механізо­вано на 70 проц. 1962 року його колектив першим на Україні впровадив цінне удо­сконалення під час дублення шкіри. Замість тваринних і рослинних жирів, потріб­них для виробництва юхтових товарів, застосовуються синтетичні жири, що дає можливість досягти великої економії. 1967 року завод підключено до високовольт­ної лінії, стала до ладу кільцева сушарня.

Колективи підприємств Болехова поповнюються працівниками вищої квалі­фікації, інженерно-технічними кадрами. Болехівці пишаються кращими людьми виробництва, передовиками праці. Серед них — переможці соціалістичного зма­гання за звання бригад і ударників комуністичної праці. Першим у місті це почесне звання завоювала бригада полірувальниць лісокомбінату, яку очолювала К. Є. Прибура, і бригада вимірювальниць шкірзаводу, очолювана Т. О. Малиніною, а пер­шими ударниками комуністичної праці стали токарі лісокомбінату С. Д. Шелемей, Е. Й. Бачинський, столяр В. П. Сумеркін, токар шкірзаводу А. В. Мосолов та інші. Самовіддану працю трудівників відзначено високими урядовими нагородами. Ордена Леніна удостоєно колишнього бригадира лісорубів М. В. Гаджуна, вчительку О. Ф. Клинник, начальника бурової Болехівської контори розвідувального буріння О. І. Жарського.

Дуже змінилося місто і його мешканці за роки Радянської влади. Тепер важко знайти будинок, де б не користувалися газом, електрикою, радіо. Міська електро­станція, збудована 1928 року, в до радянський час виробляла 200 тис. квт.-год. на рік і забезпечувала електроенергією лише центральну частину міста. За післявоєнні роки виробництво енергії досягло 1,5 млн. квт.-год. 1968 року здійснено перехід на високовольтну систему. Не краще було за часів буржуазної влади з га­зифікацією. У 1937 році побудували першу лінію довжиною 4 км, і лише 1939 року газифіковано електростан­цію і шкірзавод. У післявоєнний період газ одержали всі підприємства та установи, а з 1945 року почалась газифікація житлових будинків. Довжина міського газопроводу в 1968 році становила близько 70 кілометрів.

Великого розвитку набрало житлове будівництво. Центральну части­ну міста, зруйновану під час війни, забудовано. Зведено чимало двопо­верхових будинків. За останні два десятиліття виросло близько тисячі нових індивідуальних жител.

Значно змінився соціальний і національний склад населення. Коли в 1939 році на всіх підприємствах міста працювало близько 2500 робіт­ників, то зараз налічується вдвоє більше робітників і службовців. Як­що до возз'єднання в межах ниніш­нього Болехова українці становили зросла до 90.

Разючі зміни сталися в галузі освіти й культури, охорони здоров'я. Ще до початку Великої Вітчизняної війни було ліквідовано неписьменність. У місті є дві середні школи, середня вечірня школа робітничої молоді, спеціальна школа-інтернат, дві початкові та музична школи, будинок піонерів. Тут працюють широкоекранний і літній кінотеатри. 1968 року закінчено рекон­струкцію