1875 року через Болехів було прокладено залізницю зі Стрия до Станіслава. Поряд з магістральною залізницею з широкою колією було збудовано кілька вузькоколійних залізниць, якими переважно перевозили ліс. Вздовж долини річки Сукіль у 1907-1911 рр. була збудована лінія Болехів -- Тисів -- Поляниця -- Хірава, довжина якої -- 36 кілометрів.
1904-1905 років товариство Galizische Forst- und Domnendirektion, Lemberg збудувало k.u.k.Waldbahn (цісарсько-королівську лісову залізницю) Долина -- Рахиня -- Болехів довжиною 27 кілометрів. До 1965 року обидві вузькоколійкі були ліквідовані.
У 1884-1920 роках Болехів був центром гендерного руху в Галичині. Тут жила письменниця, організаторка жіночого руху Наталя Кобринська. В місті є будинок-музей, могила, пам'ятник Кобринської (1855-1920). Часто до неї приїжджала Ольга Кобилянська. У Болехові в 1884-1888 роках. бував Іван Франко, який звідси мандрував до села Лолин, до Ольги Рошкевич. Франко записував бойківські пісні та легенди, а згодом на основі місцевого матеріалу створив драму "Украдене щастя".
4 травня 1915 року січові стрільці вели бої за Болехів, звідки переслідували ворога у напрямку Калуша і Галича. У 40-х роках на Болехівщині діли загони УПА. Навесні 2002 року в лісовій криївці неподалік Болехова під час лісорозробок у двох бідонах було знайдено архів УПА.
Після припинення активних дій УПА на Болехівщині продовжували діяти підпільні націоналістичні групи. В 60-ті роки в селах Кальні, Лужках, Слободі Болехівській, Солукові зародилася нова політична організація -- Український Національний Фронт. Його провідниками були Дмитро Квецко, Михайло Дяк, Ярослав Лесів, Зіновій Красівський, Микола Крайник. У 70-80-х активними діячами Гельсінської групи стали Зіновій Красівський та Ярослав Лесів. З ними співпрацювали Василь та Петро Січки і Василь Стрільців із сусідньої Долини.
Поряд з Болеховом розташоване село Гошів, славне своїм монастирем і чудотворною іконою Матері Божої. Перша історична згадка про монастир у Гошеві датована 1570 роком. Спочатку він розташовувався в урочищі Чорний або Красний ділок. На початку XVII ст. монастир було пограбовано і спалено. Згодом за підтримки Євстахія Шумлянського святиню відбудовують. Незабаром її переносять на Ясну Гору, яку подарувала монастирю родина Гошовських. У 1835-1836 роках тут зводять кам'яні споруди монастиря, а 1842 року закінчують будівництво церкви Преображення.
Найбільшого розквіту монастир набув у 30-х роках XX століття завдяки допомозі Митрополита Андрея Шептицького та численних жертводавців Греко-Католицької Церкви. До Другої світової війни у монастирі проживало 70 ченців, які ще й утримували та обслуговували лікарню, що діяла при ньому. На відпусти сюди приїжджали десятки тисяч паломників з усієї Галичини.
23 березня 1950 року монастир було закрито. Ще раніше, 1946 року, пропала чудотворна ікона Гошівської Божої Матері, відома з 1735 року. 1991 року було відроджено монастир, а о. Ювеналій Мокрицький відтворив копію Гошівської Богородиці, яку у Римі поблагословив Папа Іван Павло II. Тепер щорічно монастир на Ясній Горі приймає понад сто тисяч прочан. До храму на горі веде хресна дорога.